- Та ти не на руки, а в ноти дивися, їх запам’ятовуй! – трохи підвищуючи голос, каже С. зі вже звичною посмішкою. Ні він не кричить, просто змінює інтонацію. Коли такі маніпуляції з голосом роблять інші, то це наштовхує на думку про істерику, але – ні, такі пагорби в розмовах з С. вже звичні.
Не можу дивитися не на руки. Все одно не можу з першого разу (та навіть з десятого, відверто кажучи) запам’ятати ні ритм, ні послідовність нот. С. просто грає. Я просто дивлюся на вени на його руках. На печатку на безіменному пальці правої руки.
Коли С. грає, складається враження, що він гладить кожну клавішу, ніби пестить (господи, яке ж ідіотське слово. Обов’язково його колись заміню) коханку чи, можливо, навіть дещо-більше-ніж-чергову-коханку. Та це – виключно, якщо справа стосується інструменту. До слова, щоразу, коли я дивлюся виступи, наприклад, Фреді Меркурі , складається враження, що між ним і мікрофоном – дещо більше, ніж просто хвилі голосу. Ніби співак займається коханням з мікрофоном (господи, це ще більш ідіотськіший результат спроб назвати цей процес, ніж слово «пестити»). Це одна з причин, чому я так захоплююся Меркурі. Те, як (ні,не майстерність, хоча й її достатньо, а сам процес) С. грає, теж змушує мене ним захоплюватися.
Я просто дивлюся на його руки, намагаючись не ловити погляд. Останні два роки привчала дивитися не в підлогу, а /з викликом/ в очі як тих, хто намагається образити, так і тих, які навпаки, вимагаючи «відповіді за базар» в обох випадках. Проте не здатна була глянути в очі психолога, бо знала, що вона мені скаже й боялася розревтися (таки розревілася, між іншим). Не можу дивитися в уважні й у будь-якій ситуації по-дитячому допитливі очі С., бо гублюся. Звичка дивитися в підлогу втрачена (натомість є відраза до неї), тому – дивлюся на руки. Трохи косоокий погляд С. навпаки – бігає з рук на обличчя, бо він захоплюється психологією чи щось там типу того і таким чином перевіряє /достовірність інформації, реакції людей на його слова, курс валют абощо/.
Стає цікаво, він помічає, коли я брешу, враховуючи, що всі ці ознаки знаю як «Отче наш» з дитинства?
Якби я йому озвучила попередній абзац, він би зрозумів, що я брешу, бо ні ознак, ні тим паче «Отче наш» не знаю, але таки вчилася брехати без найменшої мімічної зморшки чи там помаху вій з малих літ?
Зараз я знову дивлюся на руки С., але в них – праска. Він зайшов попрасувати футболку.
«- Пісні вчора просто топові скидувала. Особливо /…/, весь день на репіті слухаю .
- Вивчи на гітарі її.
- Там же співати потрібно, я не витягну. Але якщо хочеш просто поорати – вивчу. Для тебе мені нічого не шкода. Навіть вивчити пісню»
Я відмовилася, але таки хочу, аби він вивчив її. Щоб повірив у неї сам.
І змусив вірити мене, бо вдвох вірити – набагато легше.